Фанатизм та мужність

imagТрибуни Давнього Риму однаково аплодували загибелі гладіаторів та християн. Чим захоплюєшся ти?

 

Хто не чув про гладіаторів? Численні фільми і книги показують їх як героїв, легендарних фігур. На початку гладіаторами ставали військовополонені і засуджені до страти. Закони давнього Риму дозволяли тим, хто потрапив в полон, брати участь у гладіаторських боях. У разі перемоги на отримані гроші можна було викупити своє життя.

 

Коли в театрах, на аренах і площах проводилися бої, публіка ревла від задоволення. Їй подобалися ці криваві змагання настільки, що вони перетворилися на спорт, якого навіть навчали в римських школах. Були випадки, коли римські громадяни, у погоні за славою і грішми добровільно відмовлялися від свободи і ставали гладіаторами. Для цього достатньо було прийняти присягу і оголосити себе «юридично мертвим». Навіть жінки стали поповнювати їхні лави, після того, як імператор Нерон видав указ, який дозволяв усім вільним громадянам брати участь у гладіаторських турнірах. Інший римський володар, Доміціан, вивів на арену... гладіаторів-карликів.

 

Серед обладунків гладіатора були металевий шолом, щит, іноді тризубець, а частіше гладіо – коротка шпага. Саме від неї гладіатори отримали свою назву. Кожен із супротивників мав свої відкриті вразливі місця, саме тому не можна було вгадати, хто переможе. Це, за задумом авторів правил (якщо їх можна так назвати) мало зробити бій ще більш видовищним.

 

У світі гладіаторів панували закони жорстокої честі. Перший закон – мовчання під час бою. Другий – абсолютне дотримання правил. Гладіатор, який впав на землю, був зобов’язаний зняти захисного шолома і підставити горло під меча супротивника, або ж устромити власного ножа у своє горло. У художніх фільмах ми часто бачимо імператорів, які піднімають або опускають великого пальця під час бою. Історичних підтверджень цього немає, хоча жести справді застосовувалися, оскільки гладіаторам не дозволялося розмовляти. Воїн піднімає догори вказівного пальця? Змагання має продовжуватися до першого поранення. Рука піднята догори, а великий палець у горизонтальному положенні - гладіатор просить його добити...

Проте історії відомі випадки, коли прості люди, без тренування, без військових обладунків, без зброї опинялися на арені перед дикими звірами чи голодними собаками. Людей кидали туди за їхню віру. Напевно, ви натрапляли на відомості про перших християн, коли вивчали історію. Чи не дивувало, що рухало цими людьми, які відмовлялися зректися своєї віри і за це платили життям? Віруючі люди приймали смерть від диких звірів, або від вогню, коли з них робили палаючі факели. Смерть від тортур приймали жінки і діти. Втім, були і випадки, коли леви зупинялися, чи коли віруючих кидали в піч, і вогонь не завдавав їм шкоди. Ці випадки описані в Біблії (див. Старий Завіт, книга пророка Даниїла, 3-й і 6-й розділи). А про тих, кому Господь все ж допустив загинути, люди говорили «то - фанатики». Coliseum

Зрештою, мало що змінилося і в наш час. Більшість людей мають перших християн за релігійних фанатиків, і лише зовсім небагато - захоплюються міцністю їхньої віри. Водночас гладіатори Давнього Риму стали героями кіно, театру, художнього мистецтва. Трибуни XXI століття продовжують натхненно аплодувати кривавим двобоям та різанині блокбастерів, шаленіти від натренованих м’язів Арнольда Шварценегера і бойового мистецтва Брюса Лі, а також віддавати шану тим, хто калічиться або гине, виборюючи перемогу в черговому елітарному телешоу... Вдивляючись у «подвиги» давніх та сучасних гладіаторів і водночас вивчаючи мотиви, якими керувалися християни, йдучи на смерть, починаєш розуміти, як сильно потьмарена свідомість тих, хто переплутав фанатизм одних та мужність інших.

Слово «фанатизм» часто вживається у сполученні зі епітетом «сліпий». Але річ якраз у тому, що християнам, яким випало жити під час гонінь, давніх і сучасніших, і які не зреклися віри, не потрібно було бути «сліпими». Навпаки, щоб вистояти, потрібно бачити. Бачити духовним зором. Тому що лише той, хто бачить розп’ятого і воскреслого Христа, не піде на безглузду смерть, але щойно його віра випробовуватиметься - вистоїть у своїй надії на Бога.

 

Ким був цей Христос? Черговим провідником фанатиків, яких було немало в історії? Біблія стверджує, що Ісус Христос – це Бог. Він прийшов на землю, впокорив Себе до тіла людини, але в той самий час залишився Богом. Він підтвердив Свою божественну істинність безгрішним життям, помер на хресті, забравши на Себе всі страждання і гріхи всіх людей, і воскрес. Саме цей розіп’ятий і воскреслий Христос дає віруючим в Нього надприродні сили вистояти до кінця. Він має таку владу тому, що Сам пережив страждання і переміг смерть.

 

Як засвідчує Євангелія, перед тим, як Ісуса Христа забрали на страту, Він молився, і з Його тіла капали криваві краплі поту (Від Луки 22:44). Це – не фантазія. Вчені визначають таке явище як наслідок величезних внутрішніх переживань. Подібний приклад, зокрема, у своєму «Біблійному словникові» наводить Е.Нюстрем: у 1552 році під час війни між Генріхом II французьким і Карлом V, італійський офіцер був захоплений ворогами. У разі відмови віддати їм фортецю Монте Маре, йому загрожувала публічна кара. Думка про сором здачі в полон наскільки потрясла офіцера, що по всьому його тілу виступив кривавий піт.

 

Проти Ісуса Христа вчинили жахливий злочин, але в Його стражданнях була ціль. Христос пішов на смерть заради того, щоб дати нам життя. Він хотів, щоб ми побачили Господа духовним зором, щоб облуда гріха спала з наших очей і ми здобули радість, мир, вічне спасіння. Так само була ціль і в стражданнях перших християн. Вони не вмирали безглуздо, фанатично, а стояли за Христа – їхнього Спасителя, не зрікаючись Його. Подвиг тих людей змінив життя багатьох, він підбадьорив цілі покоління християн на служіння в ім’я Істини.

 

Скажете, були й такі, хто не вистояв навіть і за віру? Так, але… У фінальній сцені відомого християнського фільму «Камо грядеши?”, поставленому за однойменною книгою польського письменника Г. Сенкевича, один із Христових апостолів – Петро, разом з його молодим учнем тікають з Риму, що дихає загрозою на християн. За містом на небі зненацька засяяло світло, яке спустилось сперш на гори, а потім на дорогу. Апостол бачить в цьому світлі свого Господа Ісуса Христа, Який йде йому назустріч. Петро зупиняється, падає на коліна, і шепоче: «Я бачу Тебе, Ісусе Христе», а потім, після тривалого мовчання питає свого Учителя: «Куди йдеш, Господи?». Сумним голосом Спаситель відповів: «Так як ти залишаєш народ Мій, то Я йду до Риму, щоб знову бути розп’ятим». Підвівшись з колін, старець рішуче повертається назад, до міста, назустріч неминучій смерті.

 

Завдяки зусиллям можна досягти визначного успіху, ставши відомим героєм, відомою зіркою кіно чи спорту... Але чи будуть мета і засоби її досягнення оцінені так само Богом, як і людьми? Чи матимуть ці досягнення реальну цінність у Вічності? Чи кожен шлях до визначеної мети можна назвати мужністю?

 

Христос говорить: “Подібне ще Царство Небесне до того купця, що шукає перел добрих, а як знайде одну дорогоцінну перлину, то йде, і все продає, що має, і купує її” (Євангелія від Матвія 13: 45- 46). Ціна велика, але нагорода за віру – у сто крат більша. Христос для нас – дорогоцінна Перлина, за яку варто віддати все, що маємо. Чи любите ви Христа?

 

Якщо ми відкинемо всі фальшиві перли, які займають у нашому серці місце, призначене для Спасителя, і придбаємо справжню перлину, ми зрозуміємо всю повноту благословення, яким сторицею Бог хоче винагородити нас. Щоб знайти справжню перлину, потрібен духовний зір. Потрібна мужність бачити Христа. Тому що… все коштує чогось. Бог вартий усього.

 

Олеся Василенко, м. Київ,

спеціально для „Час ”Ч”